Німецька армія у Другій світовій війні

16 березня 1935 року в Німеччині оголосили про створення Вермахту — нових збройних сил, які прийшли на зміну Рейхсверу. Уже 1 червня того ж року його сухопутні війська, що раніше мали назву Reichsheer (сухопутні сили Рейхсверу), почали офіційно називатися Heer (сухопутні війська Вермахту). Разом із армією до складу Вермахту також увійшли військово-повітряні сили (Luftwaffe) та військово-морський флот (Kriegsmarine). Керівництво всіма родами військ здійснювало Верховне командування збройних сил (Oberkommando der Wehrmacht, OKW).

Бойова історія Вермахту у Другій світовій війні

Вермахт здобув перший досвід бойових дій під час громадянської війни в Іспанії, ще до початку Другої світової війни. У 1936 році Німеччина підтримала генерала Франко, надіславши до Іспанії Легіон «Кондор» — понад п’ять тисяч військових, літаки, танки, артилерію та інструкторів. Ця кампанія стала полігоном для випробування нової техніки, підготовки офіцерів і відпрацювання взаємодії між різними родами військ.

У березні 1938 року Вермахт без спротиву ввійшов до Австрії — країну приєднали до Третього Рейху, і ця подія увійшла в історію як аншлюс. За кілька місяців, восени того ж року, після підписання Мюнхенської угоди, Німеччина домоглася передачі Судетської області — частини Чехословаччини з переважно німецькомовним населенням. А навесні 1939 року Вермахт без бою окупував решту чеських земель, створивши на них протекторат Богемії і Моравії. На цьому період експансії без масштабного збройного спротиву завершився — далі розпочалася справжня війна.

1 вересня 1939 року Вермахт розпочав повномасштабне вторгнення до Польщі. За кілька тижнів з іншого боку в країну увійшли радянські війська. Кампанія тривала менше місяця — Польща була розділена між двома державами. Велика Британія та Франція оголосили Німеччині війну.

Наступною метою стала Північна Європа. У квітні 1940 року Німеччина окупувала Данію та розпочала наступ у Норвегії — саме там Вермахт уперше зіткнувся з арміями західних союзників. У травні почалася блискавична кампанія проти Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, а згодом — і проти Франції. За кілька тижнів німецькі війська прорвали оборону, і 22 червня Франція склала зброю та капітулювала. Тим часом до війни на боці Німеччини приєдналася Італія.

Після стрімкого успіху в Західній Європі німецьке командування зосередилося на наступній стратегічній цілі — Великій Британії. Улітку 1940 року Люфтваффе разом з італійською авіацією розгорнули масштабну повітряну кампанію: щоденні масовані авіанальоти й бомбардування міст тривали кілька місяців. Бої точилися здебільшого в небі — метою було знищити британську авіацію, зламати оборону та підготувати вторгнення. Та Королівські ВПС вистояли, й операцію довелося скасувати: Німеччина вперше зазнала поразки.

Навесні 1941 року німецьке командування розгорнуло активні дії на південному напрямку. У лютому до Лівії перекинули Африканський корпус під командуванням Ервіна Роммеля — Італія не справлялася з британським наступом і втрачала контроль над Північною Африкою. Завдяки швидкому контрнаступу німці стабілізували ситуацію, відтіснивши ворога до кордонів Єгипту.

Невдовзі розпочалася балканська кампанія. У квітні Вермахт вторгся до Югославії після зміни уряду, що відмовився підтримувати вісь Берлін—Рим. Країну окупували за лічені дні. Слідом почався наступ на Грецію, де союзники намагалися зупинити просування німецьких військ. У травні 1941 року німецькі десантники захопили Крит — це була перша велика повітряно-десантна операція в історії. Попри перемогу, втрати були настільки великими, що командування вирішило більше не проводити широкомасштабних парашутних операцій. Натомість союзники побачили в цьому нові можливості — досвід Криту став поштовхом до формування великих десантних сил. Згодом їх використали у спробі прориву в Нідерландах під час невдалої операції «Маркет-Гарден» та під час успішної висадки в Нормандії в день «Д».

Після кампаній у Північній Африці та на Балканах Німеччина розпочала новий етап війни — 22 червня 1941 року Вермахт вторгся до Радянського Союзу. Наступ ішов широким фронтом — від Балтійського моря до Чорного: було окуповано Прибалтику, Білорусь і Україну, а війська підійшли до околиць Москви. Втім, узимку наступ захлинувся. У 1942 році головний удар змістили на південь — до Волги, однієї з ключових транспортних артерій СРСР. Битва за Сталінград завершилася оточенням і капітуляцією 6-ї армії Вермахту під командуванням генерал-полковника Фрідріха Паулюса — ця поразка стала переломним моментом на Східному фронті.

Наприкінці 1942 року ситуація погіршилась і в Африці. Поразка під Ель-Аламейном змусила відступити, а в травні 1943 року війська Вермахту капітулювали в Тунісі. Союзники висадилися на Сицилії, а далі — на півдні Апеннінського півострова, звідки й почалась італійська кампанія. У червні 1944 року західні Союзники відкрили другий фронт у Європі — висадка в Нормандії стала початком визволення Франції та Бельгії. Тим часом зі сходу просувалася Червона армія.

На початку 1945 року союзники з обох боків підійшли до кордонів Німеччини. У квітні радянські війська розпочали штурм Берліна. Після запеклих боїв столицю було взято, і 8 травня нацистська Німеччина капітулювала. Вермахт припинив існування, а восени союзники офіційно розпустили залишки збройних сил. І лише через десять років новій демократичній Західній Німеччині дозволили створити власну армію — Бундесвер.

Еволюція камуфляжу військової техніки Вермахту

Камуфляж техніки Вермахту зазнавав кількох кардинальних змін протягом війни. Це було пов’язано як зі змінами в загальній військовій стратегії, так і з особливостями місцевості, де точилися бої.

На початку існування Вермахту бойову техніку фарбували у триколірний камуфляж Buntfarbenanstrich, успадкований від Рейхсверу. Небойову техніку — у польовий сірий колір Feldgrau.

У 1937 році запровадили новий камуфляж для техніки — темно-сірий фон із плямами темно-коричневого кольору. У документах його позначали як Gerätanstrich dunkelgrau/dunkelbraun або просто «новий багатоколірний камуфляж» (neuer Buntfarbenanstrich). Влітку 1940-го від коричневих плям відмовилися, і техніку стали фарбувати суцільно в темно-сіру фарбу Dunkelgrau.

У зимовий період техніку маскували білою емульсійною фарбою, яку згодом можна було легко видалити або вона поступово змивалась природним шляхом.

Початок бойових дій у Північній Африці вимагав введення нового пустельного камуфляжу. У березні 1941 року запровадили двоколірну схему — жовто-коричневий (Gelbbraun) у поєднанні з сіро-пісчаним кольором (Grau). Пустельне забарвлення наносили поверх стандартного європейського сірого камуфляжу. За рік, у березні 1942-го, цю схему повністю переглянули, і обидва камуфляжні кольори замінили новими.

Європейський камуфляж теж довелося змінити: сіре забарвлення, яке добре працювало в міській забудові Західної Європи, виявилося неефективним у відкритій місцевості Східного фронту. Навесні 1943 року основним кольором став Dunkelgelb — темно-жовтий. Разом із ним запровадили нове камуфляжне фарбування (Tarnanstriche): жовта основа (Dunkelgelb) з плямами червоно-коричневого (Rotbraun) та оливково-зеленого (Olivgrün).

На початку 1945 року камуфляж знову переглянули. Дефіцит фарб і ресурсів давався взнаки. Якщо раніше техніку спершу повністю фарбували в темно-жовтий, а вже потім наносили плями, то тепер запровадили так званий Sparanstrich — економний камуфляж. Хоча використовували ті самі кольори, їх почали наносити прямо на загрунтовану поверхню, без базового шару. Сам базовий колір також змінився: замість темно-жовтого основою став оливково-зелений. В останні місяці війни, через гострий брак матеріалів, окремі елементи техніки взагалі не фарбували — їх залишали просто в червоно-коричневій ґрунтовці.

Стандарти кольорів армії Німеччини у Другій світовій війні

Стандартизація відтінків для військової техніки в Німеччині почалася ще задовго до створення Вермахту. У 1927 році Імперський комітет з питань постачання (Reichs-Ausschuss für Lieferbedingungen) запровадив загальну систему промислових кольорів — палітру з 40 відтінків під назвою RAL 840. Вона й лягла в основу кольорових стандартів, які згодом використовували в армії.

До 1941 року фарби для бронетехніки позначали за назвою і номером — наприклад, зелений №28 (Grün Nr. 28) або чорний №5 (Schwarz Nr. 5). Але така система не передбачала уніфікованих еталонів відтінку, тому в умовах масового виробництва вона виявилась недостатньо точною для централізованого постачання і єдиного камуфляжного стандарту.

10 лютого 1941 року систему маркування фарб для військової техніки перевпорядкували: замість назв і номерів, які використовували раніше, кольори отримали чотирицифрові індекси за стандартом RAL. Наприклад, темно-сірий Dunkelgrau Nr. 46 став RAL 7021 Dunkelgrau, зелений Grün Nr. 28 — RAL 6007 Grün, і так далі. Це дозволило уніфікувати відтінки, спростити постачання й запровадити єдину систему позначення кольорів для всієї армії. Система RAL продовжує широко використовуватись і сьогодні — як у військовій, так і в цивільній сфері.