Військово-повітряні сили СРСР у Холодній війні

На момент розпаду Радянського Союзу Військово-повітряні сили СРСР мали у своєму розпорядженні понад 6,000 літаків. Це робило їх найбільшими за чисельністю у світі. ВПС СРСР були сформовані у 1946 році внаслідок реформування авіації Робітничо-Селянської Червоної армії після закінчення Другої світової війни.

Окрім основного складу ВПС, існували й окремі спеціалізовані авіаційні підрозділи. До них належали авіація протиповітряної оборони (ППО), морська авіація, авіація ракетних військ стратегічного призначення, авіація повітряно-десантних військ, авіація прикордонних військ КДБ, а також космічні сили.

Участь радянської авіації у військових конфліктах

Навіть після закінчення Другої світової війни Радянський Союз продовжував проводити активну зовнішню політику. СРСР підтримував країни, що сповідували соціалістичні ідеї, тоді як США стали на бік демократичних принципів. Це протистояння призвело до формування двох військово-політичних блоків – Організації Варшавського договору та НАТО. Протистояння між ними переросло у Холодну війну, яка тривала до розпаду Радянського Союзу.

Одним із перших відкритих конфліктів цієї епохи стала Корейська війна (1950–1953). У цьому конфлікті радянські винищувачі МіГ-15 (за класифікацією НАТО – «Fagot») вперше зіткнулися в повітряному бою з американськими F-86 Sabre. Крім США, радянські пілоти протистояли льотчикам Королівських ВПС Великобританії, Французьких ВПС та інших країн.

У 1950-х роках Радянський Союз долучився до конфлікту у В'єтнамі, який тривав майже два десятиліття. Радянська авіація надала близько 300 літаків Північному В'єтнаму, підтримавши його у війні проти США та їх союзників.

Кінець 1950-х став початком ери надзвукової авіації другого покоління. Радянські підрозділи почали отримувати нові типи літаків: винищувачі МіГ-21 (за класифікацією НАТО – «Fishbed»), штурмовики Су-7 («Fitter-A») і Су-9, а також стратегічні бомбардувальники Ту-22 («Blinder»).

У 1960-х роках ВПС СРСР перейшли до літаків третього покоління. Серед них – перехоплювач МіГ-25 («Foxbat»), здатний розвивати швидкість понад 3 Маха (швидкість, яка у три рази перевищує швидкість звуку), а також багатофункціональні літаки МіГ-23(за класифікацією НАТО – «Flogger») і Су-17 («Fitter») зі змінною геометрією крила.

На початку 1980-х у радянському небі з’явилися апарати четвертого покоління, такі як винищувачі МіГ-29 (за класифікацією НАТО – «Fulcrum»), МіГ-31 («Foxhound»), Су-27 («Flanker»), а також штурмовики Су-25 («Frogfoot») і Су-24 («Fencer»). Особливе місце займав надзвуковий стратегічний бомбардувальник Ту-160(«Blackjack»), прозваний «Білим лебедем».

Війна в Афганістані (1979–1989) стала важливим випробуванням для радянської авіації, яка активно використовувалася для протидії загонам моджахедів. У конфліктах 1970-х і 1980-х років в Африці, таких як війна в Огадені (1977–1978) та громадянська війна в Анголі (1975–2002), Радянський Союз підтримував союзні країни не лише технікою, але й направляючи військових радників і спеціалістів.

Наприкінці 1980-х років плани розробки винищувачів п’ятого покоління були зірвані через економічну кризу та розпад Радянського Союзу в 1991 році. Багато літаків, успадкованих республіками, що утворилися після розпаду, досі використовуються, залишаючись символами радянської авіаційної спадщини.

Які країни також використовували радянські авіаційні фарби?

Радянський Союз активно передавав свою авіаційну техніку країнам-союзникам, що входили до соціалістичного блоку. У цих країнах, таких як Куба, Північна Корея, В’єтнам та Ангола, техніка часто зберігала оригінальний радянський камуфляж. Також авіація СРСР складала основу армій країн Варшавського договору, до якого входили Чехословаччина, Східна Німеччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія та Албанія.

Після розпаду СРСР радянська авіація стала основою повітряних сил у новоутворених незалежних державах. Серед них – росія, Україна, Білорусь, Казахстан, Вірменія, Грузія, Азербайджан і Молдова. Ці країни також застосовували власні схеми камуфляжу, адаптуючи їх до місцевих умов. Проте внутрішні елементи, такі як кабіни, шасі та моторні відсіки, зазвичай зберігали стандартні радянські кольори.

Камуфляж Військово-повітряних сил СРСР часів Холодної війни

Після Другої світової війни потреба в камуфляжному фарбуванні для радянських літаків значно знизилася. Основну увагу зосередили на вдосконаленні льотно-технічних характеристик, таких як максимальна швидкість, дальність польоту, швидкість набору висоти та практична стеля. Матові камуфляжні покриття знижували аеродинамічну ефективність, тому наприкінці 1940-х років їх майже повністю припинили використовувати. Замість цього поверхні літаків покривали алюмінієвим лаком або не фарбували взагалі.

Участь радянської авіації у війні в Афганістані змусила повернутися до використання камуфляжу. Для маскування в умовах пустельної місцевості винищувачі-бомбардувальники, такі як МіГ-21, Су-17, Су-22 і Су-25, отримали багатокольорові схеми. Верхні поверхні літаків покривали плямами зеленого, коричневого та піщаного відтінків, а нижні частини фарбували у блакитний. Розвідувальні літаки, наприклад, МіГ-23, найчастіше мали однотонне сіре забарвлення.

З появою нових типів літаків, таких як МіГ-29 і Су-27, радянська авіація перейшла на сучасні камуфляжні схеми. МіГ-29 мав сірий і зелений камуфляж, а Су-27 отримав блакитну камуфляжну схему.

Стандарти кольорів у ВПС СРСР

У роки Другої світової війни відтінки авіаційних фарб у СРСР маркували числовими кодами, наприклад, АМТ-4. У післявоєнний час замість цього використовували позначення, які визначали тип фарби, але не її колір. Наприклад, код АС-1115 вказував лише на тип покриття, а відтінок описували словами: смарагдовий (изумрудный), пісочний (песочный), коричневий (коричневый) тощо. Такий підхід спрощував виробництво, але для забезпечення уніфікації у використанні кольорів військовим частинам доводилося дотримуватися чітких інструкцій.

Камуфляжні схеми радянських літаків створювалися для маскування в умовах різних кліматичних зон і географічних регіонів. Радянська авіація діяла в Центральній Європі, Близькому Сході, Африці, Азії та Латинській Америці, де камуфляж допомагав зменшити помітність техніки під час виконання бойових завдань.