Німецька армія міжвоєнного періоду

Після завершення Першої світової війни збройні сили Німеччини були розпущені в січні 1919 року. Але вже в березні того ж року уряд вирішив сформувати нову тимчасову армію — Рейхсвер (Reichswehr), що мав стати основою майбутніх оборонних сил. Після кількох місяців перехідного періоду його офіційно затвердили в січні 1921-го. Згідно з умовами Версальського договору 1919 року, чисельність армії та її озброєння жорстко обмежувались. Військо дозволялося використовувати лише для забезпечення внутрішньої безпеки та охорони державного кордону. Заборонялося мати важке озброєння — зокрема артилерію калібром понад 105 мм, бронетехніку, підводні човни й бойові кораблі великої водотоннажності. Також Німеччині заборонялося створювати військово-повітряні сили.

Рейхсвер у збройних конфліктах

У бурхливі роки початку 1920-х Рейхсвер здебільшого застосовували для придушення ліворадикальних виступів, зокрема січневого повстання в Берліні 1919 року, організованого Союзом Спартака (Spartakusbund) — відомого як повстання спартакістів. Водночас оборонні завдання часто виконували добровольчі воєнізовані формування — фрайкори, на які не поширювались обмеження Версальського договору, або ж ті, що діяли там, де Рейхсвер не мав достатньо підготовлених сил. Йдеться, зокрема, про прикордонні сутички з польськими та литовськими добровольцями, а також бойові дії проти Червоної армії Руру (Rote Ruhrarmee) — робітничого ополчення, що виникло під час лівого повстання в індустріальному регіоні Руру у 1920 році. У жовтні–листопаді 1923 року, під час втручання центральної влади проти земель Саксонія та Тюрингія (Reichsexekution), Рейхсвер співпрацював із націоналістичними добровольчими загонами для придушення лівих урядів у цих регіонах. Генерали Рейхсверу підтримували тісні зв’язки з праворадикальними парамілітарними організаціями ветеранів, зокрема «Сталевий шолом» (Stahlhelm) та «Кіффгойзерський союз» (Kyffhäuserbund), які відкрито виступали проти Веймарської республіки та республіканської форми правління.

Починаючи з 1921 року, всупереч Версальському договору, Рейхсвер таємно працював над розробкою нових зразків озброєння та відновленням військової авіації у співпраці з Радянською Червоною армією. Німеччина інвестувала в розвиток новітніх технологій і мала можливість проводити підготовку своїх військових кадрів на території СРСР.

Співпраця між Рейхсвером і Радянською Червоною армією мала взаємовигідний характер. Німеччина підтримувала розвиток радянської військової промисловості, а радянські офіцери проходили підвищення кваліфікації в німецьких військових академіях. Водночас Рейхсвер отримував можливість випробовувати нові зразки техніки та проводити навчання своїх підрозділів на радянській території, уникаючи контролю з боку держав Заходу. У місті Ліпецьк на території СРСР було засновано спільну авіаційну школу, де німецькі інструктори навчали близько 120 радянських пілотів, понад 100 авіаційних спостерігачів і близько 30 техніків. Частина курсів також проходила в самій Німеччині. Основною метою цієї співпраці була підготовка особового складу та відпрацювання технологій для майбутніх військово-повітряних сил Німеччини, попри обмеження Версальського договору.

Окупація Рурської області французькими та бельгійськими військами у 1923 році стала серйозним викликом для Веймарської республіки. Рейхсвер виявився неспроможним протистояти зовнішньому тиску — як через військові обмеження Версальського договору, так і через політичну нестабільність усередині країни. У листопаді того ж року, на тлі спроби встановлення праворадикальної диктатури в Баварії — так званого «Пивного путчу» (Beerhallputsch), президент Фрідріх Еберт передав надзвичайні повноваження міністру оборони Отто Ґесслеру. Це рішення фактично дало Рейхсверу політичну роль і позначило перехід армії від суто оборонної сили до інструмента внутрішньої стабілізації режиму.

Після підписання Локарнських угод 1925 року та вступу Німеччини до Ліги Націй, Рейнську область було демілітаризовано. До 1930 року вплив Рейхсверу посилився на тлі розпаду парламентської системи та переходу до урядування за указами президента. Франц фон Папен та генерал Курт фон Шлейхер навіть розглядали можливість використати армію для повалення Веймарської республіки.

У 1935 році Рейхсвер було офіційно розформовано, а режим Адольфа Гітлера розпочав масштабну військову реформу, що порушувала умови Версальського договору. 1 березня були створені військово-повітряні сили Люфтваффе, а вже 16 березня запроваджено загальний військовий обов’язок. Того ж дня колишній Рейхсвер отримав нову назву — Вермахт.

Еволюція німецького камуфляжу

Після завершення Першої світової стало очевидно, що стандартне однотонне забарвлення в польовий сірий Feldgrau більше не відповідало умовам сучасної війни. Ще 1918 року з’явилися перші розпорядження щодо застосування триколірного камуфляжу на військовій техніці. А 12 травня 1920 року командування армії (Heeresleitung) запровадило новий багатоколірний камуфляж, німецькою — Buntfarbenanstrich. У схемі використовували плями зеленого, жовтого та коричневого кольорів. Спочатку фарбували вручну, згодом перейшли на фарборозпилювачі — це було швидше й рівномірніше.

У 1922 році в офіційному бюлетені H.V.Bl. 1922, №24 було визначено, що така схема використовується лише на бойовій техніці — бронемашинах, артилерійських тягачах тощо. Усі інші транспортні засоби продовжували фарбувати в стандартний Feldgrau. Камуфляж Buntfarbenanstrich залишався в обігу і в перші роки існування Вермахту, хоча малюнки могли трохи змінюватись залежно від виробника, часу або типу машини. Попри це, триколірне фарбування стало впізнаваним і закріпилося як один із ключових етапів розвитку німецького військового камуфляжу міжвоєнної доби.

Стандарти кольорів у німецькій армії

23 квітня 1925 року в Німеччині був заснований RAL — Державний комітет з умов постачання (Reichsausschuss für Lieferbedingungen, RAL). Формально він підпорядковувався Міністерству економіки, але мав статус незалежної організації. Основна мета — впорядкувати технічні стандарти для продукції, зокрема запровадити єдину систему кольорів для промисловості, транспорту й армії.

Перший узгоджений перелік кольорів з’явився у 1927 році — це був стандарт RAL 840. Його впровадження дозволило уніфікувати виробництво фарб і зменшити витрати завдяки централізованим закупівлям та відмові від дублюючих варіантів. У той час також обмежувався імпорт: країна гостро відчувала дефіцит валюти, а рейхсмарка майже не котувалась за кордоном. Тому використовували здебільшого місцеві пігменти. Протягом наступних років палітра поступово розширювалась — здебільшого під запити відомств, таких як пошта, залізниця чи інші держслужби.

Того ж 1927 року з’явився окремий стандарт для транспортного сектора — RAL 840 B. У ньому було 40 кольорів, орієнтованих на автомобільну техніку. У 1932 році палітру оновили, внесли уточнення і позначили як RAL 840 B2, щоби уникнути плутанини з попереднім виданням. Надалі систему доповнювали новими відтінками, які видавали окремими додатками — так званими Ergänzungsblätter.